Так сталося в житті, що екскурсія по Полтавщині відбулась ще восени 2018, а описати та поділитись враженнями вдалось лише зараз. Та я обіцяю, що про Буковину(яку відвідали в травні), та про Івано-Франківщину (куди незабаром збираємось) ви побачите звіти набагато швидше. Життя входить в звичайне русло, а, отже, рухаємось далі.

Полтавщина… Край Диканьки, Опішні, край всесвітньо відомих галушок та Сорочинської ярмарки.

Саме цей багатий на історію край Д. обрали для нашої наступної мандрівки. Мабуть, для організаторів ця область виявилась найважчою, адже вибір готелів нищівно малий, гіди переважно російськомовні та просовєтські…  Д, зробили неможливе можливим. Та про все по порядку.

Через низку обставин В. Д., планував приєднатись до нас лише ввечері в Полтаві, тому було прийняте рішення вирушати одним автомобілем у складі 5 чоловік. Л. приїхали до нас напередодні мандрівки. Ми гарно повечеряли, обговорили деталі майбутньої подорожі, а вранці бадьорі, з гарним настроєм та після запашної кави вирушили в бік Борисполя, де мали зустрітись з Л.Д.

Погода в той день була хоч і суха, але досить вітряна і прохолодна. Проїхавши Київську область, вирішили зробити зупинку і підкріпитись. Швидко визначились із місцем перепочинку. На кордоні 2 областей нещодавно відкрили ресторан «Бістро пекаря».

Їжа в закладі була смачною (хоч і трохи за дорого  для придорожнього закладу). Особливо сподобались різні сорти свіже спеченого хліба з мазанками власного виробництва. За деякий час задоволені, ситі та відпочивші, вирушили далі до Полтави, де о 13.00 у нас мало розпочатись знайомство з містом. Екскурсія  планувалась лише пішохідна, так як місця в авто для гіда у нас не було.

Дорога до Полтави виявилась важчою, ніж ми очікували, тому на зустріч трохи запізнились. Та чемний гід нас дочекався і за деякий час після знайомства, розпочалась екскурсія по місту. Із екскурсоводом нам знову ж таки пощастило. Хлопець виявився закоханим у свій край, його розповіді цікаві, живі, захоплюючі.

Спочатку ми побродили по центру Полтави, побували біля Монументу Захисникам міста, потримались за хвоста лева(щоб швидко вийти заміж).

Неподалік монумента розмістився технічний університет, меморіал-музей Короленка, зелена і затишна алея – улюблене  місце для гуляння студентів. Відчуття від перших вражень були суперечливі. З одного боку багате на історію, з досить непогано збереженою архітектурою ,а з іншого-просто занедбане нерадивим господарем місто. Не затишне, не охайне.

Наш маршрут був побудований таким чином, щоб мати змогу оглянути місто і пообідати в заздалегідь заброньованому закладі. Саме там ми скуштували справжні полтавські галушки. Смачні і ситі.

Та  час нас в той день не шкодував. Годинник невблаганно пробивав годину за годиною, а нам дуже хотілося потрапити на екскурсію в Краєзнавчий музей міста, та до його закриття залишалось трохи більше години. А побродити по музею було варто, адже цей унікальний для країни заклад володіє найбільшим зібранням пам’яток і предметів історії, археології, культури в місті та області. Від початку його створення(1891рік) і до 1940 року у музеї зберігалось Пересопницьке Євангеліє.

Фасад будівлі взагалі не піддається опису. Кожен його сантиметр – шедевр. Кераміка, майоліка, кам’яне різьблення, герби міст колишньої Полтавської губернії, розміщені вздовж на будинку. І це далеко неповний перелік того, чим можна помилуватись навіть не заходячи до музею.

Ну ось нарешті ми опинились всередині. У нас трохи більше години і 4 поверхи для огляду. Уваги заслуговують відділ етнографії, який знайомить нас із побутом, розвитком мистецтва на Полтавщині. Вражаюче. А чого варті панно на теми історії України, створені ще на початку 1900 р. українським художником Миколою Самокиш.

Варто зауважити, що  вперше за період існування нашого клубу відвідали такий красивий та цікавий музей .

A must see.

Ще раз дякуємо нашому гіду, бо після такого насиченого туристичного дня, хотілося погрузитись в авто і чкурнути якнайшвидше в готель. Та не так склалось як гадалось. Пан П. вирішив показати нам ще кілька пам’яток історії, про що ми потім геть не шкодували.

Першим був музей-садиба Івана Котляревського, що розташувався поряд з Успенським кафедральним собором, на названій на честь письменника Івановій горі. Затишна, доглянута батьківська хата, повітка, комора та колодязь-журавель. А навколо розкинулись кущі калини, квітучі мальви … Світлини на згадку  вийшли насичені кольорами та напрочуд веселі.

Наступним пунктом наших походеньок (бо ніг вже своїх ніхто не відчував) був Свято-Успенський собор, який зараз належить ПЦУ. Послухали історію будівництва пам’ятки козацького бароко, про численні добудови та перебудови, про невдалу реставрацію храму, що спричинила його брутальне спотворення. Вкотре вернулись до теми, що в Полтаві завжди бракувало путнього господаря… Шкода.

Далі ми зупинились на декілька хвилин біля пам’ятника Івану Мазепі. Це перший пам’ятник у світі, де гетьман постав у повний зріст. Довго різні чиновники чинили опір, аби монумент постав перед народом. Та все ж у 2015 році відбулось його урочисте відкриття. Дякуємо всім, хто був до цього причетним. Наступні покоління обов’язково  це належно оцінять.

Наступною зупинкою був пам’ятник галушці (теж єдиний у світі). Ось де ми змогли перепочити, насидітись біля галушок, наша К. змогла навіть залізти в ложку і звідти позувати фотографу-гіду. Гарний настрій, пізнання нового, світлини на згадку, — що  ще потрібно для туриста. І байдуже, що позаду 10 км. пішого ходу.

А на закінчення туристичного дня, ми прогулялись до романтичної альтанки, звідки змогли помилуватись панорамою Подолу (частина міста ) та куполами Хрестовоздвиженського монастиря.

Багато побаченого і почутого, насичені дискусії та просто гарне спілкування, — саме таким запам’ятався перший день, проведений на Полтавщині.

Стомлені, але в гарному настрої, ми вирушили до заміського готелю «Глухомань», де планували провести наступні 2 ночі. Досить цікавий заклад. Має в своєму фонді як номери в готелі, так і стилізовані окремі будиночки. Д. нас всіх поселили саме туди. Л. вибрали будиночок «Баби Яги», ми — поселились у «Дідька», а Д.- в «Теремку». Всі будинки дерев’яні, дизайн номерів виконаний в оригінальному казковому стилі. Дуже цікаве рішення, та як на мене, трохи не затишно у цьому комплексі (мабуть, все ж таки, це через всюди присутню російську мову. Дуже вже різало вуха, тим більше в центрі України).

Швидко перевдягнулись і всі дружно поспішили до ресторану, де на нас чекала вечеря і зустріч з В.Д., який все ж таки наздогнав нас. Вечір друзів був цікавим та смачним, але не довгим. Всі були дуже стомлені і після вечері швидко порозбрідались по своїм будиночкам. До завтра…

А завтра настало так швидко, що, здавалося, ніхто і не лягав спати. Вранці ми трохи прогулялись по території, поснідали і вирушили вже на двох автомобілях на зустріч з гідом. За деякий час зустрівшись та познайомившись, виїхали до Диканьки – мальовничого та багатого на пам’ятні місця селища.

По дорозі нам розповідали про перші письмові згадки Диканьки, про період гетьманщини, про той час, коли селом володів Василь Кочубей та його нащадки. Хочу зазначити, що нашим гідом в цей день був брат пана П. Його розповіді, на відміну від братових, були сухими і завченими. Та історія цих місць така багатогранна, що зіпсувати екскурсію було просто неможливо.

Спочатку ми зупинились біля Тріумфальної арки, побудованої ще у 19 столітті на честь приїзду царя Олександра І. Це єдина споруда, яка збереглася від колишнього ансамблю садиби Кочубеїв.

Шкода.

Потім ми поїхали до Регіонального ландшафтного парку «Диканьський», де знаходилась одна із пам’яток природи «Кочубеївські дуби». До наших часів збереглися 4 велета, найстарший із них має близько 800 років. А колись тут була ціла алея, що прикрашала в’їзд до садиби Кочубеїв. Помилувались дубами, послухали історії, пов’язані з іншими природними шедеврами, які розкинулись в цьому ж парку. Зворушливі історії про Бузкову яму та про Ялинковий гай. Як же цікаво слухати, уявляти, мріяти. Так і хочеться підійти до старезного дуба, заплющити очі і уявити, як колись давно-давно Мотря цілувалась тут із своїм коханим Кочубеєм. Аж дух захоплює.

Наступним місцем, з яким ми охоче познайомились була Миколаївська церква – родинна усипальниця Кочубеїв. За легендою – саме в цій церкві відспівували панночку гоголівського «Вія».

Здається, одне невелике селище, Диканька, а як воно наскрізь пронизане легендами та історіями, оспіване в художніх творах, куди завжди хочеться повернутись ще не один раз.

Побачене і почуте надихнуло нас випити по келиху доброго вина, і тільки після цього ми змогли продовжити мандрівку.

Далі наш шлях лежав до музею-заповідника Миколи Гоголя, який знаходиться в селі Василівка (нині Гоголівка). Колись у цьому селі був родовий маєток Гоголів, де письменник провів свої дитячі та юнацькі роки. А в наш час його відтворили за малюнками та фотографіями . Таким чином, ми змогли побачити батьківський будинок і флігель з робочим кабінетом Гоголя, прогулятись вздовж ставків, де в свій час любив гуляти і сам митець, мали змогу доторкнутись і навіть посидіти на камені, на якому часто усамітнювався Гоголь. Гарні місця, сильна енергетика. Ми гуляли по території досить довго, послухали чимало цікавих розповідей про письменника, його родину та й просто мали змогу насолодитись гарною природою.

А попереду нас чекало ще одне надзвичайно цікаве місце – Опішня, гончарна столиця України. Ще на початку 20 століття тут налічувалось 1000 гончарів, тому не дивно, що саме тут був створений найбільший в Україні музей гончарства. Це унікальний музей просто неба, більшість експонатів розміщено на відкритому просторі.

Ми гуляли по території, милувались людськими творіннями. Коли дивишся на ці роботи, дивуєшся, яку ж уяву потрібно мати, щоб створити такі речі. Світлини на згадку хотілося робити чи не біля кожної експозиції.

А які краєвиди відкривались згори (музей розкинувся на одному із семи пагорбів містечка). Сподобалась всім дерев’яна гойдалка, на якій по черзі згадували дитинство.

Потім нам провели екскурсії по залах музею, де побачили безліч тарілок та дзвіночків, переглянули фільм про видатних майстрів гончарної справи. І хоч сил вже, здавалось, зовсім не залишилось, та й дивуватись побаченому в той день вже якось перестали, ми ще довго бродили по території, а під кінець екскурсії зробили пікнік прямо за столами на пагорбі, фактично серед експонатів (хоча ці столи саме задля цього були встановлені). Терпке вино, сир, інші смаколики і поруч добрі друзі, а ще все це посеред такої краси…

Та все ж хочеться декілька слів сказати про саме селище Опішня. Це дійсно гончарний рай в Україні. Але в такому туристичному місті не має жодного готелю, ні одна приватна садиба не хоче приготувати туристам ні смачного українського борщу, ні полтавських галушок. Не для пригощання. Задля свого заробітку. Бо від екскурсоводів тільки і чули, що село не перспективне, молодь масово втікає у міста. Це ще Опішня з його фестивалями, постійними майстер-класами не перспективне? А хіба в місті не потрібно працювати, щоб заробити копійку? А тут робота навколо Вас….Є про що подискутувати…

За деякий час ми вже покидали це чудове містечко, та на виїзді не втримались і зробили ще одну зупинку біля місцевого сувенірного базару. К. придбала горщики для втілення своїх флористичних задумів. Ми купили всім співробітникам по філіжанці для кави. Д. вибрали собі сувеніри для свого будинку.

Виконавши, здається навіть понаднормові завдання дня, ми дружньо помчали до Глухомані, де на нас чекала замовлена заздалегідь вечеря, підведення підсумків мандрівки та просто гарний вечір в колі друзів. А поспілкуватись та поділитись враженнями нам було про що…

Який же був солодкий та міцний сон тієї ночі.

Наступний ранок в неділю видався похмурим і мокрим. Накрапав холодний дощ, тож залишати теплі будинки, а після сніданку і ресторан, нам зовсім не хотілось.

В завершальний день нашої подорожі по Полтавщині, була запланована невелика екскурсія по Круглій площі міста, поїздка до місця Полтавської битви та на зворотньому шляху заїзд до Мгарського чоловічого монастиря, що біля Лубен. Гідом по першим двом запланованим місцям був знову наш пан П. Ура!!!

Зустрівшись ,ми одразу розпочали знайомство з Круглою площею (стара назва Олександрівська). Це – історичний майдан, пам’ятка містобудування та архітектури національного значення. Кругом площі розміщені 8 споруд, побудованих в стилі класицизму, деякі, на жаль, не дивлячись на післявоєнні реставрації, зазнають руйнації. По центру площі розкинувся Корпусний сад, а в самому центрі стоїть Монумент слави.

Сама площа вважається єдиним композиційно завершеним архітектурним ансамблем доби класицизму. Екскурсію по площі пан П. провів дуже цікаво, його розповіді захоплювали, нам хотілось з ним про щось постійно дискутувати. Та погода в той день не сприяла довгим пішим прогулянкам. Дощ, пронизливий вітер, сире повітря, — всі ці природні явища, здається, були проти нашої поїздки до місця Полтавської битви. А якщо сказати чесно, то негода тільки підсилила наше небажання туди їхати (мабуть далося взнаки наше відношення до Московії).

Отже, після прогулянки по площі, було вирішено знайти кав’ярню поблизу і там за філіжанкою кави продовжити слухати розповіді про історичне минуле Полтави. В кав’ярні було тепло, але не затишно, так як офіціанти поводили себе не так як личить, а навколо нас (включаючи і тих самих офіціантів) звучала лише російська мова-суржик. Неприємно чути таке в самому серці України. Але маємо те, що маємо. Бо зараз, через майже півтора року після цієї подорожі, коли ми побачили за кого проголосувала Полтавщина, в нашій свідомості все стало на свої місця.

Та гід у нас був дійсно професіонал. Дякуємо пане П. за Ваш патріотизм і любов до своєї справи.

Отже, ми вирішили повертатись додому. Та пан П. наче не хотів нас відпускати, тому розповів про одну дуже цікаву кондитерську Коровай, що знаходиться в підвалі недалеко від того місця, де ми зупинились. Заглянувши туди, відстоявши чималу чергу, ми накупили багато смаколиків додому та були приємно здивовані асортиментом та ціновою політикою виробів. Дійсно цікавий заклад.

Попрощавшись та подякувавши пану П. за чудові екскурсії, повсідавшись в теплі авто, ми вирушили в бік Києва, заздалегідь домовившись зупинитись для вже традиційного завершального пікніка.

Та тільки виїхали з міста, як дощ і вітер тільки посилились, тож про альтанку мова вже не йшла, і тому ми зупинились біля придорожнього кафе,  домовились з господарем, що замовимо страви у них, а дещо візьмемо своє. І вже за 10-15 хвилин ми їли гарячий борщ, полтавські галушки та (кому пощастило бути не за кермом) запивали те все смачним віскі. Негода не змогла зіпсувати нам настрій. Хіба поле Полтавської битви та Мгарський монастир саме через неї прийшлося відкласти для індивідуального ознайомлення.

А ми ситі та обігріті поспішили до своїх теплих та привітних домівок.

До побачення Полтавщина!!!

До  нових зустрічей!!!