Мрія… У кожної людини є мрія… Без неї не має майбутнього, без неї не має кохання, без неї не має життя.
Я мріяла побачити світ. Такий великий і неосяжний. Мріяла побачити теплі краї, куди восени відлітають птахи… Де вони??? Чи живуть там люди??? Звичайні, з повсякденними клопотами??? Чи там, у теплих краях, просто рай? Небо, море, пісок, безліч птахів і горизонт…
Я довго йшла до своєї мрії. Навчалась, вийшла заміж, народила доньку, працювала… З коханим життя мчить на дуже великій швидкості. Позаду залишилось 25 років подружнього життя. Довго вибирали маршрут нашої подорожі, адже там, куди ми поїдемо, я зможу побачити мрію. А це має бути особливе місце на землі. Вибір зупинився на Португалії. Країна-історія, країна мореплавців, країна – горда і непереможена. Країна, обласкана сонцем і омита океаном. Подорожувати Португалією я почала задовго до того часу, коли ми сіли в літак. Спочатку вивчала маршрут по мапах та через інтернет. Кожен раз відкривала для себе по маленькому клаптику землі, зазирала в історію країни, щоразу все більше захоплювалась і закохувалась в неї. Часом мені здавалось, що я раніше бродила по цих горбах та пагорбах, що я знаю кожен провулочок того чи іншого міста Португалії. Отже, все готово. Маршрут розроблений, квитки в кишені, коханий поруч. Повний вперед. Захоплююча мандрівка під назвою МРІЯ почалась.
Ми приземлились в аеропорту Лісабона (цікавим є той факт, що аеропорт знаходиться в межах міста). До готелю всього 7 км. Expo-Astoria (а саме там ми зупинились на перших два дні подорожі), зустрів нас спокійно і витримано. Номер затишний, сам готель знаходиться на площі Маркіза де Помбала , основній транспортній розв’язці центра міста.
Трішки перепочивши, ми вирішили прогулятись по помпезному проспекту Свободи. І хоча на цей день планували дійти до площі Комерції (до речі найбільша в Європі площа), наш пішохідний марафон закінчився біля фунікулеру Глорія (а це десь 1/3 дороги). Дуже вже закортілось прокататись на Elevator de Gloria. Він, ніби старенький дідусь, скрегоче, піднімаючи до верху чи звозячи донизу зівак-туристів.
Наче б нічого особливого, та оцей старечий скрегіт та чепурний зовнішній вигляд зачарував нас і разом із натовпом пенсіонерів-французів ми вирішили піднятись на гору і вже за деякий час, на оглядовій терасі “Miradoru”, ми з цікавістю розглядали дахи будинків Лісабону, його пагорби та безліч куполів старих церков та соборів. Справа від нас виднілась річка Тежу.
Приборкавши перші емоції та геть забувши про мапу, ми навпростець побрели по вулицях Верхнього міста. Не пройшовши метрів 200, ліворуч побачили дуже “прикольну” вуличку, яка з’єднувала верхній та нижній райони. На сходинках вздовж всієї вулиці розсипались, наче насіння, маленькі бістро та ресторанчики. Офіціанти-зазивали, навперебій запрошували скуштувати місцеву кухню.
Нас не прийшлось довго вмовляти і ми зручно вмостились в одному із них, прямісінько посеред вулиці. Внизу майоріла сотнями вогнів площа (це була площа Россиу). Замовивши вино та рибне асорті на грилі, насолоджувались атмосферою, яка нас оточувала. Так, Лісабон старе, трохи облізле і навіть не зовсім вимите місто, але харизма і відмінність від усіх столиць Європи брала верх. Риба була смачна, вино терпким та ароматним. А попереду дорога до готелю.
Коли позаду залишилась ця дивакувата вуличка-ресторан, ми відразу потрапили на гарну вечірню площу Россіу з вимощеною мозаїкою, бронзовим фонтаном та статуєю короля Педру ІУ. Слів бракувало, залишились лише емоції. І щоб якось трохи переварити побачене, Роман запропонував поласувати морозивом в кафешці на розі площі. Фруктовий салат і морозиво були як ніколи доречними, а ще завдяки солодощам, мали нагоду лишніх пів години милуватись вечірнім Лісабоном.
Пройшовши повз залізничний вокзал (спочатку подумали що то вхід в музей) ми опинились ще на одній площі Рештаурадореш, від якої бере початок все той же величний проспект Свободи (Авеніда Лібердаде). А закінчується він на площі Маркіза де Помбала, куди нам потрібно було потрапити. Проспект Свободи стильний і вишуканий. Доріжки для пішоходів вимощені мозаїкою. Багаті особняки, ресторани, всесвітньо відомі готелі, бутіки відомих брендів, — ось чим запам’ятається нам Авеніда де Лібердаде. Ще якихось 400 метрів краси і величі, і ми в своєму готелі. А тепер швидко спати. Завтра попереду Белем і монастир Жиронімуш (1502 року).
Ніч промайнула як одна мить. Ми знову готові до нових вражень. Ще забула згадати про одну дуже важливу для туристів перевагу розташування нашого готелю. Всі екскурсійні автобуси Лісабона відправляються по своїм маршрутам з площі Маркіза де Помбала, що є дуже зручним і економить час туриста. Придбавши квитки на червону лінію автобуса, який прямує до Белему, ми зайняли зручні місця та приготувались слухати.
Один великий плюс нашої аудіо екскурсії -наявність української мови. Звучання прекрасної музики, рідної мови в іншій країні, розвіювання волосся від швидкого руху автобуса — справжня насолода.
Ще вранці, в готелі, я випадково прочитала, що кожної третьої неділі місяця об 11 годині біля президентського палацу проходить урочисто зміна почесної варти. Отже, нам знову пощастило. На календарі була саме та неділя. Автобус довіз нас без перешкод до президентського палацу. І хоч годинникова стрілка показувала лише 10 годину ранку, туристи потихенько збиралися навпроти входу в резиденцію. Прапор країни майорів при в’їзді, а це означало, що президент вже знаходиться на своєму робочому місці.
Ми вирішили не витрачати цілу годину на очікування церемонії, так як за декілька сотень метрів побачили дивовижної краси будівлю. Так, так – це монастир Жиронімуш. Архітектура унікальна. Дивлячись на споруду, ти ніби переносишся в епоху великих географічних відкриттів.
В епоху Генріха Мореплавця та знаменитого Васко да Гама. Адже саме тут, в стінах монастиря, останній провів в молитвах ніч перед відплиттям в Індію. Всередині покоїться прах цього знаменитого мандрівника — Васко да Гама.
Зробивши селфі, ми повернулись до президентського палацу, де саме розпочиналась церемонія зміни почесного караулу. Захід святковий, добре організований, можна сказати помпезний. Шикарний одяг військових, вишколеність солдат, оркестр на конях, зворушливо виконаний гімн країни. Молодці.
На жаль, за браком часу, ми не дочекались закінчення церемонії і поспішили до знаменитого на весь світ кафе «Pasteis de Belem». Тільки протягом одного дня тут продають понад 50 000 белемських тістечок. Черги в кафе величезні, але досить організовані, тому вже за 10-15 хвилин ми сиділи за столиком. Саме кафе просторе всередині, поділене на різні за стилем зали. Стіни викладені мозаїкою в біло синіх тонах. Стильно і затишно. А тим часом нам уже принесли 5 тістечок, дві кави з молоком і 0.35 л.вина.
Весь посуд, серветки з логотипом кафе. Гарно, а за мить ще й надзвичайно смачно. А поки ми куштуємо цей кулінарний шедевр, декілька слів про історію його виникнення. Існує насправді декілька легенд. Одна з найвірогідніших сягає ще 1837 року, коли з кондитером, який спік це тістечко, рецептом поділився один монах, і справжній рецепт якого тримається під великим секретом до цих пір. Поласували ми досхочу, тай здивував приємно рахунок -10$. Супер.
Здавалось емоцій цього дня вистачить надовго, та ми не здавались. І вже за деякий час (1 зупинка екскурсійним автобусом) ми опинились біля одного із самих значимих символів міста-башти Белем. Вишукана споруда. Кожна із 4 стін прикрашена знаками королівської влади. Та все той же загадковий стиль мануеліно, що і в монастирі Жиронімуш. Раніше башта була омита водою з усіх боків, але після землетрусу 1755 року, вона опинилась ближче до берега. Селфі на фоні Белем надзвичайні…
Знову екскурсійний автобус і дорога до готелю. Очікуючи його ми, правда, встигли на маленькому базарчику придбати капелюха з пробки сувеніри та всілякі приємні дрібнички. Минуло лише пів дня, а побаченого може вистачити на рік…
По дорозі до готелю, зазирнули до супермаркету і прихопили пару пляшок вина (вартість найдорожчого 3 євро), паштету з тріски та фруктів. Ланч в готелі посеред ліжка був смачним та романтичним.
Трохи відпочинку і знову в дорогу. Часу обмаль, а побачити хочеться багато. Вечір ми провели в центрі міста, прогулюючись від площі Комерції (доїхали туди знову екскурсійним автобусом) по вулиці Rua de Augusta. Гамірна пішохідна вулиця вабить своїми ресторанами, вивісками магазинів одягу, вуличними артистами та продавцями гашишу. Спостерігати за цим хаотичним рухом надзвичайно цікаво. Повечеряли ми в одному з вуличних ресторанів. Паелья з морепродуктів була смачна, але їй далеко до тієї що подають у Барселоні. Під час вечері до нас підійшла жінка (мабуть заробітчанка) і на українській мові попросилась сфотографуватись разом. Нам стало трохи ніяково. На жаль, далеко не всі українці в цій чудо-країні туристи. Прикро…
Далі була пішохідна прогулянка до готелю і міцний сон… А вже вранці нас чекав смачний європейський сніданок, здача номеру, 400 метрів пішки до готелю Tivoli, спілкування з менеджером Eurocar і ми вже мчимо на Peugeot 308 по вулицях Лісабону.
В планах на цей день огляд Сінтри, мис Cabo da Roca та дорога до Обідуша. Отож потрібно поквапитись. Ми користувались в дорозі двома помічниками за прізвиськом GPS. Один був вмонтований в автомобіль, інший ми привезли з собою. І ось понадіявшись на них, ми заблукали. Спочатку опинилися на крутому березі біля океану, понад самісіньким обривом. Ми хвилин 10 милувались незвичайною красою, що предстала перед нами. А взагалі поблизу Сінтри ми втратили вкрай необхідних нам 2 години.
Нарешті ми під’їхали до Національного палацу Сінтри, з якого і почалась історія цього королівського міста. Всі туристичні сайти пишуть, що на огляд замків Сінтри потрібно виділяти хоча б 2 туристичні дні. На жаль, у нас в запасі лише половина одного і тому було вирішено оглянути Національний палац і палац Пена. Туристів в першому замку зранку багато, навіть в касах були черги. Всім хто читає мої розповіді і планує поїздку в Португалію, пропоную придбати завчасно Lisboa card, яка дає право на позачергове придбання квитків в усі ці музеї і знижку 15-20 відсотків. Оскільки пробіл в підготовці відчули надто пізно, нас чекали кругом черги, а, отже, є можливість для гарних фото. Не втрачати ж даремно часу.
Палац Сінтра поєднував в собі багато різних архітектурних стилів, так як перебудовувався безліч разів. Два великих білих димоходи на вході являються символом палацу, його візитівкою. Екскурсія по палацу була цікавою та пізнавальною. Зробивши, вкотре, всі необхідні фото, нам терміново захотілось випити доброго вина та скуштувати смачного козиного сиру в одному вінтажному кафе навпроти самого палацу. Вийшло трохи дорого, але спрагу було вгамовано. За гламур треба платити (рахунок — 22 євро).
До палацу Пена пішки підніматись вгору потрібно не менше години, і тому я впросила Романа найняти рікшу-таксі, щоб зберегти час, ноги, і разом з тим насолодитися краєвидами. На чудернацькому фольксвагені 50х років нас за 10 хвилин доставили туди, де розкинувся вишуканий і аж занадто чепурний палац Пена.
Принц Фердінанд перебудовував його з закинутого монастиря і прагнув зробити з нього другий Нойшванштайн. Червоно-жовті кольори, якими пофарбовані стіни, тільки добавляють палацу казковості та розкоші.
Екскурсія по Пені була цікавою та пізнавальною, але найбільше вразили краєвиди навколо нього, якими можна було милуватись з балконів палацу.
Спускались від палацу за допомогою рікші-таксі (цього разу це був возик на колесах і з моторчиком). Оригінально. Але вже за 7 хвилин ми знову опинились на центральній площі перед Національним палацом. Неоглянутими в Сінтрі залишились палац Монсеррат, садиба масонів Фігалейра, палац Келуш. Ми згодом обов’язково туди приїдемо. Місце просто казкове.
А попереду нас чекав мис Кабо дель Рока, захід сонця та ніч в містечку Обідуш. Як же ж нам не вистачає отих вранці потрачених марно 2 годин. Підкріпившись сардинами на грилі, та прикупивши всіляких сувенірів, ми поспішили до самої західної точки Європи. Час не чекає… Захід сонця вже близько.
Ми припаркували машину біля маяка, єдиної споруди на мисі. До самої кручі залишалось 150-200 кроків. Роман був одягнений у синьо жовту футболку і як тільки ми вийшли з авто, почули рідне “Слава Україні”. Натовп молодих людей махав нам руками. Емоції переповнювали. ”Героям Слава” прозвучало у відповідь і ми поспішили до обриву. Так в той день ми останні в Європі побачили момент, коли сонце ховається за обрій. Очі засліплювало, океан зливався з небом… Видовище унікальне.
Сильні пориви вітру підсилювали наш емоційний стан. Здавалося, ми на мить злилися в одне ціле з природою. Хотілось водночас кричати і мовчати, цілуватись і завмерти в обіймах один одного. І досхочу насолодитись видом сонячних промінчиків, які неохоче зникають за обрієм. А тим часом хвилі океану кволо вдаряли об берег, ніби ненавмисне нагадували про себе. Хотілося залишитись там якнайдовше, та попереду ще 70 кілометрів до нашого готелю, до містечка Обідуш.
На місце прибули досить швидко, а от розібратись де знаходиться наш готель, змогли не відразу. Річ у тім, що центр Обідуша обнесений мурами, і в’їзд машиною туди заборонений. Тільки з третьої спроби нам правильно підказали як потрапити до готелю. Нарешті припаркували машину, забрали необхідні речі, і вже за мить опинились всередині містечка наречених. Адже саме Обідуш був подарований ще у 12 столітті своїй нареченій королем Альфонсо 2. Повсюди квіти, фруктові дерева, білі, наче іграшкові, будиночки, вимощені доріжки, вузенькі вулички, різнокольорові вивіски — не містечко, а казка. Наш готель розташувався в старому будиночку, потопаючому у морі квітів, з маленьким затишним двориком всередині.
Номер, який був попередньо замовлений, знаходився на першому поверсі, навпроти кухні, яка більше нагадує зал ресторану. Чай, кава, фрукти — презент готелю. Дуже мило. Сам номер просторий, з окремим кабінетом, великим коридором і гарним інтер’єром. Відчувалося, наче ми потрапили до покоїв старовинного замку. Романтично і приємно. Швидко перевдягнувшись, поспішили знайти затишний ресторанчик для вечері, так як годинник показував 9 годину вечора. Одразу ж за рогом привабливий маленький ресторанчик відчинив нам люб’язно свої двері.
Декілька слів про рибу, якою смакували протягом усієї подорожі по Португалії. Ми скуштували її 11 видів. І хоча Роман перекладач з англійської мови, не завжди могли знати яку рибу нам пропонують. Тому всім, хто планує поїздку до Португалії, раджу наперед познайомитись з Mankwisch, Bacalhoa, Eschpada. Так, це назви риб, страви з яких пропонують поласувати місцеві ресторани.
Повернемось до вечері в Обідуші. Ми куштували в той вечір тріску (bacalhoa) з яблучним конфітюром та смаженою цибулею. Неймовірно смачно. А ще під келих рожевого Mateus -неперевершено.
Наступний ранок видався сонячним і лагідним. Як тільки сонечко проникло у кімнату, ми нашвидкоруч зібрались і вирушили побродити по казковим вулицям Обідуша. Всередині мурів замку простягнулась основна вуличка Руа Дірейта, вимощена бруківкою, яка тягнеться від одних до інших воріт міста. Це справжнє місто-музей під відкритим небом.
Безліч білих чепурних будинків, сувенірних лавок, старих церков, різноманітних ресторанчиків, величезний книжковий магазин в центрі міста, — таким ми запам’ятали Обідуш. І ще. Через кожних 5-7 кроків натикались на продавців місцевої наливки вишнівки (жиньжа), яку вони наливали в шоколадні келихи.
Смачний і солодкий сувенір — візитівка Обідуша. Ледь не забула згадати про Pousada do Castelo de Obidos. Поузади — це готелі в Португалії, які розташувались в старовинних замках, монастирях, палацах країни. Це місця, в яких можна відпочити за невеликі гроші, але дійсно по королівські. В Обідуші був відкритий один із перших в країні такий готель. Do Castelo Obidos входить в 10 найстаріших споруд Португалії. До побачення чудове і гостинне місто Обідуш.
А далі наша дорога лежала до містечка Фатіма. Це місто є всесвітньо відомим центром паломництва. В 1917 році в Фатімі було об’явлення Пресвятої Богородиці трьом маленьким пастушкам. Вона прикрила їх від дощу своїм плащем і розповіла їм про те, що чекає людей в майбутньому. Санкрутуарій Діви Марії – один із найбільших у світі.
Після середньовічного Обідуша, старовинного Лісабона – Фатіма – досить сучасне місто, архітектурний комплекс якого побудований уже в 20 столітті. Але не дивлячись на свій молодий вік, Фатіма – дуже намолене місце, і його відвідування принесло в наші душі спокій і благодать. Ми побували в храмі, побачили де поховані ті діти, які бачили Діву Марію (двоє із них померли через пару років, а одна дожила до наших часів, служила монахинею в одному із монастирів), поставили свічки, мовчки спостерігали як люди долають дорогу до храму на колінах.
Прикупивши всім своїм рідним статуетки Божої Матері в плащі, який змінює свій колір залежно від погоди, ми вирушили далі. Час був обідній, але оскільки в Фатімі ми не змогли поєднати трапезу з відвідуванням храму, було вирішено проїхатись на узбережжя і поласувати там смачною рибкою. Скориставшись книжкою-гідом вибір впав на містечко Назаре. Дуже цікаве туристичне місто, в якому сучасні традиції тісно переплелись з колоритними старовинними. Тут поряд із сучасно одягненою публікою можна зустріти людей в національному одязі, які просто продають на вулиці якісь дрібнички і голосно перегукуються між собою. Назаре — рай для серфінгу, а ще для гурманів риби. Зробивши гарні світлини на березі океану, ми швидко визначились з місцем обіду.
Зробити це було зовсім неважко, адже рибні ресторани розкинулись, наче зерна вздовж усієї набережної. Невдовзі на нашому столі з’явилась пляшечка vino verde (зелене вино), яке досить популярне серед місцевих жителів Португалії. А ще за декілька хвилин ми ласували ароматними креветками в часниковому соусі і…нарешті MANKWISCH (морський чорт) з помідорним соусом, креветками і рисом. Такої смакоти я ще не куштувала.
Довго не хотілось залишати це чарівне містечко, та вкотре пишу одне і теж: час не чекає. До Коїмбри залишалось якась сотня кілометрів…. Далі буде….