Коїмбра не випадкова точка нашої зупинки, адже саме це місто колись було столицею Португалії. А в теперішній час залишається її культурним центром. Саме в Коїмбрі знаходиться один із найстаріших університетів світу. Було б неприпустимим не заглянути до містечка та поближче не познайомитись з ним.

З поселенням проблем не виникло. Ключі від заброньованих раніше апартаментів нам залишили в поштовій скриньці. Швидко перевдягнувшись (так як часу на прогулянку катастрофічно бракувало), ми вийшли на вузеньку вуличку і слідуючи настановам книжок-гідів, почали шукати людей в чорних мантіях. (Насправді в книгах було описано, що якщо ви хочете близько познайомитись з нічним життям Коїмбри, знайдіть студента в чорній мантії і слідуйте за ним). Шукати довелось недовго і вже за деякий час ми опинились на величезній площі, повністю заповненій студентами. Такого натовпу молоді  в одному місці я ще не бачила. Гамір, сміх, всюди чорні мантії та чудернацькі капелюхи. Там крокують в шерензі дівчата, по іншу сторону вулиці перегукуються хлопці. Нас настільки захопило дійство, яке відбувалось навколо, що ми геть забули про вечерю, і здолавши багато сходинок догори, побрели до воріт університету. Здавалося, в місті живуть одні студенти і навіть викладачі кудись зникли. Ми дуже довго гуляли між будівлями університету, спостерігали за веселими студентами, навіть трохи заздрили їх молодості та непосидючості. І все ж  хотілось більше дізнатись про побачене, одна із натовпу дівчат детально розповіла, що ми потрапили на День Посвяти в студенти першокурсників.  Прекрасний час студентських років… Спогади залишаються на все життя.

Попереду вже виднівся наш будинок, позаду ще було чути крики молоді, а поряд, зовсім поряд звідкись лунала сумна музика фаду (популярний стиль традиційної португальської музики, яка поєднує почуття самотності, ностальгії, смутку та любовної туги). На стіні одного із приміщень висіла вивіска, що там відбувається концерт. Нам дозволили без квитків проникнути всередину і послухати декілька творів. Це неймовірно. Музика пронизувала наскрізь, миттєво перенесла тебе на берег океану, де одинока красуня виглядає коханого, сльози виступили на очах…. Дуже емоційні композиції. Дякуємо люб’язній охороні, що дозволила познайомитись вживу з фаду.

Все. На сьогодні досить емоцій і вражень. Пора відпочивати. В квартирі ми випили по келиху вина і спати…

Лагідне сонечко ніжно заглянуло у вікно і привіталось, полоскотавши наші носи. Вікна апартаментів виходили прямісінько на центральну площу і тому, виглянувши, можна було одразу ж побачити як пробуджується це дивне містечко.

Сонце та людський гамір дуже швидко виманили нас на вулицю. Снідати мені закортіло в старій кав’ярні на Praca do Comercio. Круасани, апельсиновий сік, запашна кава та свіжа газета — і ти відчуваєш себе справжнім португальцем.

Центральну площу міста і набережну річки Монтегу з’єднує жвава торгівельна вулиця, по якій ми ситі та задоволені довго бродили.

Спочатку піднялись по крутих сходинках до старого Кафедрального собору. Потім купували різні вироби з пробкового дерева. А ще в Коїмбрі багато магазинів, де можна придбати вироби з овечої шерсті. Досить красиві, оригінальні, а головне — теплі та зручні.

Та все ж головною метою наших походеньок по місту було побачити університет Коїмбри з іншого боку річки, таким яким я неодноразово бачила на світлинах рекламних агентств.

Фото вийшли вдалими і ми, поласувавши морозивом з свіжою полуницею в кафешці прямісінько біля річки, неохоче почимчикували до свого авто. Далі нас чекало всесвітньо відоме своїми винними погребами місто Порту. Нам катастрофічно бракувало часу, щоб обговорити побачене і почуте в попередньому містечку. Емоції били через край. Кожне нове знайомство приносило нам величезне задоволення.

Отже, попереду Порту. Місто пагорбів, місто вина, місто азулежу (керамічна плитка з витонченими візерунками) та церков. Не можу сказати чому, але навіть в самій назві міста відчувається магізм та загадковість.

І хоч на огляд Порту я виділила лише один день (на другий була запланована поїздка в музей Матеуш), як тільки ми в’їхали в місто, одразу ж стало зрозумілим що навіть 2 дні замало для такого дивовижного міста. На знайомство з ним потрібно було виділити не менше тижня.

Заброньовані завчасно апартаменти знаходились в пішохідній близькості до всіх головних історичних пам’яток. Варто зазначити, що Порту розкинулось по горбах та пагорбах. Рівних вулиць тут не знайти. Тому основна порада для туристів — зручне взуття та одяг.

Трохи перепочивши після переїзду, ми розпочали своє знайомство з Порту. Я хотіла якнайшвидше потрапити на набережну, щоб помилуватись Дору та містом-супутником Вілла Нова де Гая, яке розкинулось на протилежному боці річки. Інтуїція мене не підвела. Це надзвичайне видовище. Мільйони маленьких вогників ( на набережну ми потрапили вже в темну пору дня) грайливо мерехтіли повсюди, освітлені мости зливались з іншим берегом Дору. А на цьому фоні яскравим світлом майоріли написи винних погребів. Місто — казка. Вечеряли того вечора в типовому для Порту ресторанчику з місцевим меню. Гарний, недорогий заклад. А ще затишно та душевно. Францезінія (сендвіч з сиром та шинкою, з португальським відтінком) була смачною і оригінально подана.

Після вечері ми просто гуляли по вулицях міста, вдихали його запах, милувались чарівними азулежу. А залізничний вокзал Порту, особливо його внутрішнє оздоблення, справив на нас особливе враження. По периметру вокзалу на стінах були викладені із кахелю цілі фрагменти з життя португальців. Справжнісінький музей та ще й з таблом руху поїздів. Селфі тут вийшли дуже красивими.

Знаєте, протягом  всіх днів проведених в Португалії, мене не покидало відчуття, що я вже колись раніше жила тут, мені пахло кругом домашнім, пахло вином і хлібом. Ось така вона Португалія. Країна – загадка. Країна – мрія.

Ніч збігла миттєво. Ліжко було зручним, та і вся квартира виявилась комфортною та затишною. Та наступний день швидко та  настирно вступив в свої права. Наше рішення було остаточним. Сьогоднішній день проведемо в Порту. Дуже вже хотілось довше помилуватись містом, де на 1 метр припадає більше пам’яток, ніж на деякі цілі країни. Спочатку  вирішили за допомогою екскурсійного автобусу перебратись на інший берег річки, поближче до знаменитих винних погребів. Діставшись туди, довго вибирали який із них хочеться відвідати. Зупинились на Halem. Придбали квитки для екскурсії, мали ще трохи часу і захотіли прокататись на прогулянковому катері, щоб ще з іншого ракурсу подивитись на Порту, а ще дуже вже кортіло побачити місце, де Дору зливається з океаном.

Час на катері злетів непомітно, і вже за деякий час ми слухали захоплюючу екскурсію в підвалах Halem, дегустували вино, купували справжній Портвейн додому. В Порту хотілося всі валізи звільнити від одягу і зайняти вином. А ще я впевнилась, що таке вино як Портвейн, могло визріти тільки тут, в унікальному місці на землі. Було шкода, що за браком часу не змогли побувати на виноградниках північної Португалії, щоб поближче познайомитись з місцевістю, де народжується цей неповторний напій. Залишимо це на наступний раз…

На дегустації вина в погребах ми не зупинились і одразу ж після екскурсії перемістились в бар на набережну, де скуштували той же Портвейн, але вже іншого виробника. Смак божественний, аромат неповторний. А спостерігати за маленькими лодками, загруженими бочками з вином (кожна належить тій чи іншій виноробній компанії), пришвартованими до берега, уявляти як матроси переносять їх у погреба, перегукуючись один з одним-справжня насолода.

Дуже зручно в Порту продумані маршрути екскурсійних автобусів і ми залюбки ними користувались. Невдовзі Вілла Нова-де-Гая була позаду, а наш маршрут лежав до Кафедрального собору.

Водій автобуса люб’язно попередив на якій зупинці потрібно вийти, і піднявшись на круту гору, ми опинились на місці. Початок будівництва цього храму — 1110 рік. Гарний, величний, з оглядового майданчику видно річку Дору, красиві мости, але враження на нас він не справив. Зробивши чергові селфі, покинули Кафедральний собор, знову скористались автобусом і вирушили до найстарішої книгарні Португалії Livraria Lello. Цей унікальний книжковий магазин був заснований у 1869 році. А ще його вважають одним із найкрасивіших у світі. За деякий час ми самі в цьому переконались.

Взагалі подорожуючи Португалією, ми прийшли до висновку, що люди в цій країні багато читають, присутня культура читання, а тому португальці люблять живе спілкування. Не часто в наш час таке зустрінеш. І цей факт може означати тільки одне — країна має націю, має свою душу, має серце.

Не дивлячись на втому, вирішили ще заглянути на головну пішохідну вулицю міста Rua Santa Catarina. Не тільки великою кількістю магазинів, ресторанів славиться ця вуличка. На ній розташоване кафе Majestic, одне з культових закладів Порту. Це заклад, де португальська кавова культура відображена у всьому багатстві фарб і відтінків. Кафе відчинило свої двері для відвідувачів ще у 1921 році. Це заклад з великою історією, його гостями в різний період були відомі люди з усього світу, і нам кортіло побувати в цьому кафе, випити філіжанку запашної кави та поласувати смачнючим десертом.

Сил не залишилось зовсім і, “отуристившись” по повній, ми ледве добрели до апартаментів, випили по келиху терпкого португальського вина і все… Сієста…

Вечір ми провели на набережній, в одному затишному ресторанчику, знову смакуючи Mankwisch і запиваючи вином. Порту – ти неймовірне!!! Ми обов’язково тебе ще колись відвідаємо!!! Дякуємо за гостинність!!!

А наступного дня нас чекала найдовша дорога — з Порту до Албуфейри. Якщо дивитись по мапі, то ми планували проїхати практично вздовж всієї Португалії.

Вранці, смачненько поснідавши, зібрали валізи, погрузились в авто і вирушили на південь країни. Дорогою я вголос читала цікаві епізоди з історії Португалії, ми багато дискутували та милувались природою цього дивовижного краю. Зупинок робили дуже мало, так як того дня потрібно було подолати 500 кілометрів. А ще ж дуже кортіло побачити пляжі Албуфейри. Правда за Лісабоном все таки зупинились на обід, з’їхали трохи з траси до узбережжя океану. Сезон купання вже закінчився, пляж був майже порожній, лише величезні хвилі бились об берег, ніби не хотіли відпускати відпочиваючих.

Через шторм ми  лише намочили ноги, трохи посиділи на піску, послухали шум океану та побрели назад . Ресторан поблизу пляжу ще був відчинений і ми змогли смачно пообідати сардинами на грилі і помилуватись океаном через відчинені вікна .

Підкріпившись, одразу поспішили до автомобіля, який за мить віз нас на південь. До Албуфейри ми дістались десь о 16 годині. Заздалегідь заброньовану віллу Руфіно знайшли досить швидко. Вілла представляла собою котеджне містечко, яке розкинулось на пагорбі над океаном. Природа неймовірна, вілла бездоганна, повністю продумана для відпочинку.

Тераса нашого будиночку виходила прямісінько до басейну, всередині приміщення все було облаштовано  на належному рівні. Недаремно на booking. сom  Руфіно має 9 балів. Знаходячись на віллі, можна думати лише про відпочинок. В той вечір ми вирішили (вперше за всю подорож) накупити смаколиків та повечеряти на затишній терасі. Чудовий  романтичний вечір на узбережжі Атлантичного океану — мрія.

Вранці зовсім не хотілось розплющувати очі та покидати цей райський куточок, та попереду знову дорога. Планували подолати понад 400 кілометрів. Але спочатку досхочу наплавались в басейні, а після сніданку та здачі будинку, вже на машині спустились до пляжу і декілька годин купались, фотографувались і просто ніжились на сонці. Місце красиве та романтичне. Дякуємо Албуфейра за теплий прийом.

Ми планували на деякий час залишити Португалію, щоб декілька днів поїздити по Іспанії. Нам дуже кортіло хоча б здалеку побачити Гібралтар. А в той день планували зупинитись в Хересі де ла Фронтера, батьківщині знаменитого Хересу.

Та я забігла трохи наперед. Адже після виїзду з пляжу я запропонувала заїхати ще в одне містечко Лоле, бо випити ранкову каву чомусь  хотілось саме там. Припаркувавши машину в центрі містечка, вирішили спочатку прогулятись по пішохідній торговій вулиці. Це був рай для любителів виробів з пробкового дерева. В усіх магазинах можна було придбати аксесуари, взуття, сумочку чи головні убори, виготовлені з цього унікального дерева. Ми зайшли в один магазин і почали розмовляти українською мовою, а пара продавців тут же вступила з нами в дискусію теж на українській. Було несподівано, але разом з тим приємно почути рідну мову в такій глибинці Португалії. Подружжя з Хмельницького повідали нам коротку історію свого життя, стильний магазин виявився їхньою власністю. Ми охоче поспілкувались і навіть придбали у них взуття та сумочку з пробки і попрощавшись вирушили на пошуки затишної кав’ярні.

Земляк порекомендував кафе своєї знайомої, яка була теж з України. Коли ми зайняли вільний столик, він підійшов до своєї знайомої, щось почав їй шепотіти, очима показуючи в наш бік, та вона відправила іншу офіціантку, а сама навіть не підійшла . Чоловіку ж стало незручно за таку її поведінку. Ось так по різному зустрічаються земляки на чужій землі. Кава була смачна, але довго сидіти в кав’ярні у нас не було часу та й бажання. Невдовзі ми залишили це гарненьке містечко і вирушили до Іспанії. Як добре жити без кордонів. Ми спостерігали як змінюються природа, переїзжаючи з регіону в регіон в Португалії. Але щоб так різко змінилась рослинність та і все довкілля, як тільки ми перетнули кордон, — не повірила б. Іспанія на відміну від Португалії була більш яскравою, веселою, розкішною, відвертою.

В Хересі ми зупинились в самому центрі міста, в невеликому старому готелі. Номер трохи замалий, але чистий та продуманий до дрібниць. Нашвидкоруч прийняли душ, перевдягнулись і направились в центр Хереса. Потрапивши на головну вулицю, ми спочатку вирішили, що місто святкує щось значне та розпитавши місцевих зрозуміли, що просто місцеві так проводять всі вихідні. Повсюди гуляють компанії, сім’ї, люди спілкуються, п’ють вино, смакують морозиво, катають дітей на каруселях. Та найголовніше. Вони спілкуються між собою. Не сидять з телефонами і відмахуються від надокучливих дітей, а просто розмовляють один з одним. Це неймовірно круте видовище в наш час. І хоча вечеря була невдалою (офіціант порадила несмачну страву і запропонувала до неї вино херес EXTRA DRAY), та ми ще довго гуляли просто по місту і захоплено спостерігали за всім, що навколо відбувалось. Гарне містечко, привітні люди, чудова країна!!! Шкода, що для Іспанії ми виділили лише 2 дні, а один вже позаду. Ну нічого. Зате попереду ще цілісінький день насолоди!

Наступного ранку гарно поснідавши, вирушили до найпівденнішої точки нашої подорожі — Гібралтар. Ще перебуваючи в Португалії я прочитала, що до Гібралтару можна потрапити лише за наявністю візи Великобританії, правда везунчикам вдавалось проникнути всередину із звичайними шенгенівськими візами. Ми до них не віднеслись, так як прикордонники Гібралтару нас не пропустили. Можливо можна було не пред’являючи паспорта ( а вони це вимагали не у всіх) спробувати, та ризикувати репутацією порядного туриста не було бажання. Отже, побачити Гібралтар нам вдалось лише здалеку. Спочатку ми трохи засмутились, але в глибині передбачали таку ситуацію, тому приберегли на цей чудовий день запасний маршрут. Зробивши селфі навпроти Гібралтару, вирішили не їхати одразу до Севільї (саме там ми планували заночувати), а зробити невелике коло, доїхати до містечка Marbella і там поніжитись трохи в Середземному морі.

Мarbella — типове курортне місто з гарною набережною, доглянутими пляжами. Вода в морі була ще досить теплою (на відміну від океану), із відпочиваючих на пляжі були переважно місцеві. Ми трохи покупались, полежали на піску, прийняли душ прямо на пляжі, перевдягнулись і зайнялись пошуками гарного кафе для обіду. Місце вибирали за принципом: де більше місцевих, там і смачно. І вкотре з вибором закладу не прогадали. Ми скуштували анчоуси та маленькі кальмари у фритюрі (пальчики оближеш). Смакота. А якщо об’єднати час, проведений на шикарному пляжі, купання в морі та смачнючий обід, — то про невдалу спробу потрапити на Гібралтар вже ніхто і не згадував.

Ситі, відпочивши, в чудовому настрої, ми добрались до машини, дістали мапу і почали міркувати якою дорогою нам їхати до Севільї. По трасі – це 250 кілометрів гарної дороги, а навпростець через гори — 150. А по дорозі через гори ще можна було заїхати хоч в декілька білих селищ, які приваблюють туристів своєю неповторною красою і унікальністю. Легких шляхів ми не шукали, тому вирішили проїхатись через Піренеї.

Боже!!! Такого вибуху емоцій я ще не переживала ніколи в житті. Страх, заворожуюча краса гір, знову страх, дивовижний колір моря, що залишалось позаду і час від часу показувалось, ніби грало в піджмурки, знову страх. Потім довга дорога високо в гори без жодного перевалу, здавалося їй не буде кінця. Апогеєм був переїзд з гори на гору через міст, що тримався на височенних сваях, а внизу прірва. Дух перехоплювало, то від побаченої краси, то від постійно присутнього страху. Про білі мальовничі села вже ніхто і не згадував. Я боялась навіть дихати, боялась дивитись по сторонам, щоб Роман, не дай Боже, не відволікався від дороги. Мабуть я боягузка, але неперевершена краса гір брала верх і страх поступово відступав.

На жаль, мені не вдалося зробити жодної вдалої світлини та пам’ять про Піренеї на все життя залишиться в наших серцях. До речі, після того як гори вже були позаду, я прочитала в книжці, що передати все те, що нам вдалося пережити і побачити, не зможе жодна світлина, на це спроможна лише людська пам’ять.

Як добре, що ми обрали саме цю дорогу!!!

А попереду нас чекала Севілья!!!