Зеленою Буковиною, буковинським краєм, землею сизих буків називають цей чарівний куточок України. Поділля. Рідне моєму серцю. Таке знайоме і водночас таємниче і незвідане.  Завжди мріяла там побувати і тому саме Буковину та Поділля учасники нашого клубу відвідали ще весною 2019.  Та знову, на превеликий жаль, описати цю чудо-мандрівку змогла лише тепер. Життя диктує свої умови. Але краще пізно, ніж ніколи.

Отже, Буковина та Поділля. Відповідальною за організацію цієї подорожі була наша сім’я. І хоча з самого початку я розуміла, що за 2 дні ми зможемо побачити лиш краплю в морі, та все ж хотілося в цю краплину вмістити якнайбільше цікавого.

Ну що…Рушаймо.

Цього разу ми подорожували на двох автомобілях. Л вирушили з Рівного, а ми з Л.Д.-з Києва. В.Д., на жаль, не зміг цього разу приєднатися до нас. Зустріч призначили на моїй малій батьківщині — в селі Великий Митник, що на Вінничині, так як саме через це мальовниче село Поділля пролягає дорога до Чернівців. Як хороше посидіти в затишній батьківській хаті (на жаль, вже без них). Та моя сестра нас гарно зустріла, обігріла, нагодувала  смаколиками і випровадила далі в дорогу.

Кам’янець-Подільський — одне з найдавніших міст України. Саме там ми зробили свою першу зупинку. Часу на знайомство з цим унікальним містом-музеєм  було обмаль, та ми використали його по повній. Нашим екскурсоводом виявився водій туристичного електромобіля, що курсує по старому місту, з заїздом через Турецький міст до самого Замку. Тихим непішим ходом ми просувались по затишних вуличках напрочуд красивого міста та залюбки слухали розповіді закоханого у свій рідний край пана І.

Вже за мить ми переносились то в часи Подільського князівства, то в період Литовсько-Руської держави, то в буремні часи УНР і ЗУНР. Кам’янець-це  місто, яке дійсно зберегло дух середньовіччя. Замковий міст, фортеця, що налічує 11 башт, кожна з яких має свою історію, мальовнича річка Смотрич, яка ніби петлею оповила старе місто, костел св. Миколая, дзвіниця якого здіймається над яскравими дахами будинків, — все побачене дивує, зачаровує, закохує. Кам’янець –Подільський-неперевершений.

Як завжди світлини напам’ять, запашна кава з тістечками в кав’ярні від поліцмейстера і ми вирушили до “Ксенії”-готельного комплексу, що за 17 кілометрів від Кам’янця, і в якому ми планували провести найближчі 2 ночі.

Коротких 17 кілометрів через бездоріжжя ми їхали понад годину, та побачивши сам комплекс-зрозуміли, що старання не були  марними. Здавалось, тримаючись на самому кінчику землі, ледь не торкаючись води, в місці, де потужний Дністер призначив побачення казковій красуні Тернаві, розкинувся незвичний за ландшафтом та оригінальний за розташуванням готельно — ресторанний комплекс “Ксенія“. Від побаченої краси у нас перехопило подих. Смарагдовий колір води, в якій ніжно, ніби грають у жмурки, плещуться промінчики сонця, а велетні-дерева, що розкинулися як охоронці вздовж всього берега, перешіптуюся один з одним, — саме така картина постала перед нами. Неймовірна краса. Таке важко описати, таке конче потрібно побачити на власні очі.

Та час невблаганно рухався вперед. Швидко заселившись (наші всі три номери знаходилися  внизу готелю, прямо над водою), поспішили до причалу, де нас терпляче чекав маленький корабель, який завчасно було заброньовано. А вже за деякий час ми розпочали свою водну прогулянку по Дністровському каньйону.

Побачене довкола мені дуже нагадувало всесвітньовідомі норвезькі фіорди. Ми швиденько відкоркували пляшечку шампанського, дістали канапки з кошика для пікніка і зручно вмостившись, милувались красотами довкілля.

Як красиво навкруги. Україна! Скільки ж таємничого і неповторного ти маєш! Як хочеться тебе вберегти і залишити таку ж незайману своїм нащадкам.

Година подорожі по Дністру збігла дуже швидко. Дякуємо за теплий прийом. Скільки позитивних емоцій ми отримали в той день. Поділля нас причарувало, а попереду ще буковий край. Але це вже буде завтра. А в той вечір, замовивши смачну вечерю в ресторані готелю, ми довго обговорювали події прожитого дня і вкотре дякували один одному за те, що існує клуб ”Люби і знай свій рідний край.”

Наступний ранок розпочався з запашної кави на терасі, світлин на фоні сонця, що сходить, та смачного і поживного сніданку. На цей день у нас був запланований Хотин та Бакота. З екскурсоводом ми зустрілись в Кам’янець-Подільському (їхали знову по розбитій дорозі) і вирушили спочатку до Хотина. По дорозі слухали історії про пам’ятки культури, повз які проїздили. Переїхавши через міст, що з’єднує береги Дністра та служить кордоном між Чернівецькою та Хмельницькою областями, одразу ж потрапили до містечка Хотин-старожила серед  українських міст (місто вже відсвяткувало свій тисячолітній ювілей). В різні періоди ним володіли і турки, і поляки, і росіяни. Переживало це чарівне містечко і битви, і війни, і облоги. Візитівкою ж Хотина завжди була неприступна фортеця.

ЇЇ історія сягає ще 10 століття. І кожен раз її добудовували, перебудовували, розбудовували. Сучасного вигляду вона набула аж у 15 столітті. З якою гордістю та поважністю фортеця стоїть на березі Дністра. Недаремно багато разів її оспівували в піснях , про неї складали оди, в її стінах знімалось безліч кінофільмів, проводились різні фестивалі. Світлини на її фоні неперевершені. Ми довго гуляли спочатку під її стінами, потім відвідали Княжий палац і виставку зброї та монет, послухали декілька легенд, пов’язаних з фортецею. Мені сподобалась історія про сльози загиблої дівчини, в результаті якої утворилась величезна жирна пляма на одній із зовнішніх стін.

Хотинська фортеця справила на нас незабутні враження, недаремно ця споруда входить до рейтингу ”7 чудес України”. Повертаючись до своїх авто ми придбали сувеніри на згадку та поласували смачнючим морозивом.

Далі наш шлях лежав до Бакоти. Села з такою назвою ви не знайдете на жодній мапі Хмельниччини, так як воно було затоплене водою  ще декілька десятиліть тому. Їхати туди по відстані було недовго, а часу на дорогу потрачено багато (знову через погані дороги). Декілька слів про саму Бакоту, так як це магічне місце ще досі залишається  незнайомим та невивченим.

Вперше згадується Бакота ще в 10 столітті. А вже в 12-чисельність поселення налічувало 2,5 тисячі людей. Перша згадка про скельний монастир, заснований Антонієм Печерським, зафіксована у 1362 році, де він згадується як давно існуючий і частинку якого збережено до сьогодні. Історія Бакоти закінчилася в 1981 році трагедією тисяч людей, які добровільно-примусово руйнували свої помешкання, щоб пізніше повністю затопити це місце задля будівництва Новодністровської ГЕС. На дні залишилося життя людей з багатовіковою історією.

Ось нарешті ми стоїмо на вершині Білої гори, звідки відкривається прекрасний краєвид. Зараз це територія природного парку Подільські Товтри. З одного боку ми розуміємо, що перед нами ще один більшовицький злочин, а з іншого неможливо встояти перед досконалістю природи. Сива давнина і вражаюча краса тут переплелись навіки. Трохи згодом, вгамувавши емоції, ми почали повільно спускатись по стежці “Давня Бакота”спочатку до скельного монастиря а потім геть до води.

Цікаві розповіді гіда, дивовижні рослини, які постійно траплялися нам по дорозі (дикі іриси, фенхель, аніс) зробили наш спуск цікавим і неважким.

Першу зупинку ми зробили аж біля монастиря.

Там зустріли місцевого наукового дослідника Бакоти, поспілкувались, зайшли всередину храму. Яка ж потужна енергетика в цих святих і намолених місцях.

Трохи перепочивши, продовжили спуск. Далі було джерело, про цілющу силу якого ходять легенди. Вода в ньому дійсно смачна і холодна. До самісінького низу ми спускались годину.

Пікнік на березі Дністровського водосховища — справжня романтика. Та й підживитись чимось смачненьким нам не завадило. Тим більше попереду — важкий підйом, повернення додому. Повертатись назад було значно важче і не тільки для мене. Та за підтримки один одного ми і з цим справились на відмінно.

Знову, уже за традицією, світлини напам’ять, сувеніри (чай з місцевих рослин) та назад до затишної ”Ксенії”. Стомлені, але щасливі від гарно проведеного дня, ми замовили вечерю і просто гуляли по території готелю, вкотре насолоджуючись п’янким повітрям і красотами навкруги. Ось і добіг до кінця другий день нашої мандрівки. А взавтра нарешті Буковина. Сон в ту ніч у всіх був міцним і солодким.

Вранці, після вже звичного ритуалу, ми вирушили в бік Чернівців. Весь день планувалось присвятити знайомству з Буковиною. Дорога зайняла у нас більше 2 годин, та румунські села по дорозі справили на нас таке враження, що нудьгувати не приходилось. Ох і люблять же румуни шикувати. Дахи, огорожі, — все з нержавіючої сталі, накриття для криниць-шедеври, ковані ворота, витонченої роботи, сягають на 4 метри в висоту, — ось такі ще є села в Україні.  А далі бездоріжжя по об’їздній, — і самі Чернівці. На зустріч з гідом ми запізнились на 1.5 години, і саме на стільки часу ми змушені скоротити знайомство з містом. Розпочалося ж воно з центральної площі — Ринок. Центральною спорудою площі є Чернівецька ратуша.

Традиційна, двоярусна вежа, оздоблена годинником та мідним шпилем, все ж має свою родзинку. Кожного дня, о 12 годині, на всі чотири сторони міста лунає пісня Марічка, яку виграє сурмач у буковинському національному вбранні. Дуже оригінально і зворушливо.

Зацікавила нас також споруда Художнього музею, яка була зведена на місці готелю “Rusie” як будинок Ощадної каси.

Фасад будинку оздоблений панно, на якому зображено 12 античних богів, що символізують 12 провінцій Австрії. Сама Австрія зображена у вигляді дівчини, а Буковину символізує юнак.  Місцеві жителі гордяться тим, що в їхньому місті збережено найбільш вишукану пам’ятку модерну у Центральній Східній Європі. Під час пішохідної екскурсії ми заглядали до затишних чернівецьких двориків, прогулювались по доглянутим скверам і навіть встигли побувати в Чернівецькій дирекції Укрпошта.

Саме в цьому будинку у 1783 році було створено першу постійну пошту в Чернівцях. Ось де ми, власники туристичних паспортів, отримали естетичне задоволення.

Такого асортименту марок із зображеннями місцевих пам’яток ми не зустрічали в жодному місті . Екскурсовод довго не могла нас витягнути з чернівецької пошти. Часу на огляд міста залишалось критично мало, а тому нашим завзятим любителям кави було навіть відмовлено у філіжанці напою (мусять вибачити нас за це).

Тим часом ми, скориставшись міським громадським транспортом, поїхали до найголовнішої споруди Буковини — Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича – одного з найстаріших класичних університетів в Україні. Розташований заклад у величезній будівлі-комплексі, спорудженому ще в 19 столітті, як резиденція буковинських митрополитів за проектом відомого чеського архітектора Йосифа Главки. Стиль будинку-поєднання романської та візантійської архітектури. Університет було відкрито у 1875 році за часів Австро-Угорщини.(взагалі все що збережено цінного до наших часів –я маю на увазі в архітектурі-і вартого уваги у Чернівцях припадає на період Австро-Угорської імперії.)

Екскурсії по території закладу проводяться тільки університетськими гідами, і в строго запланований час. Придбавши квитки, ми попрощались з гідом, яка проводила пішохідну екскурсію по місту, подякували  її за цікаві розповіді, за професіоналізм.

А далі було знайомство з університетом. Ми ходили по коридорах, заглядали в конференц зали, робили незабутні світлини на балконі, звідки відкривається гарний вигляд на університетський двір, заходили до храму Трьох Святих (там якраз брали шлюб чернівецькі молодята), мали змогу спостерігати за репетицією студентського танцювального ансамблю.

Життя на території університету б‘є ключом. Як хороше було зануритись, хоч на короткий час, у вир студентського життя. Тай хороший настрій для всіх до кінця дня було гарантовано.

На тролейбусі ми повернулись до центра міста. Ще залишалось трохи часу для обіду, а далі зустріч з гідом і коротка мандрівка до Заліщиків. Та побувати у Чернівцях і не пройтись по головній пішохідній вулиці, було неприпустимо. Вулиця Ольги Кобилянської — гарна та затишна. Ще є живі чернівчани, які пам’ятають як тодішню Панську двірники мили мильною водою  по кілька разів на день, а поліціант примушував кожну ”нечупару” гарно витерти ноги, перш ніж ступити на бруківку. Гуляючи по вулиці, К знайшла гарний заклад, де ми смачно і швидко пообідали. Дякуємо Чернівці за гостинність.

Після знайомства з російськомовним гідом (на жаль, в Чернівцях не вдалося знайти україномовного фахівця, який би погодився проїхатись з нами до Заліщиків) ми поспішили до авто і вирушили в дорогу.  Заліщики — невелике курортне містечко пролягає  в мальовничій долині на лівому березі Дністра, наче на півострові.

Панораму міста найкраще споглядати з дністровських круч, саме туди спочатку ми заїхали. І знову перехоплює дух від побаченої краси. Могутній Дністер витанцьовує навколо міста такі вихиляси, що здається от-от задушить місто в своїх палких обіймах. Світлини на згадку в цьому магічному місці- неперевершені.

Гід розповідав нам історію цього незвичного містечка з середземноморським кліматом, його злети і падіння. Важко тепер уявити, що колись це місто –півострів було відомим європейським курортом. “Польською Рів’єрою” називали його на початку минулого століття. Береги Дністра були забудовані пансіонатами, а з Варшави туди прямував прямий потяг. А далі як завжди — прийшла радянська влада… Та сьогодні будемо лише про красоти довкілля. А помилуватись в Заліщиках є чим. Після оглядового майданчику ми поїхали в міський парк, який був заснований ще наприкінці 19 століття, біля колишнього палацу барона Броніцького. Найбільше дбала про парк дружина барона — баронеса Турнау. Саме вона доклала багато зусиль до реорганізації парку та упорядкувала його за тодішніми європейськими стандартами. За свідченнями старожилів, баронеса надзвичайно любила цей мальовничий куточок свого помістя і старанно доглядала його. Заліщицький парк — один із старовинних парків Тернопільщини. Ми прогулялись по його зеленим алеям, послухали цікаві історії гіда, поласували смачним морозивом.

В Заліщиках колосальна позитивна  енергетика. Ми дуже задоволені цією екскурсією, не дивлячись на надмірну присутність російської мови (хоч гід був цікавим співрозмовником).

Повернення до готелю було довгим, але втома не змогла перемогти той заряд позитиву, яким ми запаслись під час екскурсій. А в готелі на нас чекав справжнісінький гарячий чан з ароматними травами. От де ми відпочили й фізично. Жарти і сміх супроводжували нашу компанію весь вечір. А на святковій вечері було підведено підсумки нашої подорожі, вклеєні відповідні марки до паспортів туриста.

Ще довго  ніхто не хотів розходитись по номерам, ми дискутували, ділились враженнями і просто згадували цікаві моменти з різних попередніх мандрівок.

Вранці, після смачної кави, ми зробили ще декілька світлин напам’ять про чудовий готель, поснідали і вирушили по домівках.

Та попередньо ми домовились заїхати в Меджибіж (хоч це було поза нашою програмою), щоб відвідати сам замок і музей Голодомору, відкритий на його території.  Замок знаходиться на реконструкції, хоч музеї і церква відкриті. Ми без гіда прогулялись по території, зайшли до музею Голодомору і прийшли до висновку, що сюди просто необхідно ще раз приїхати і тільки з екскурсоводом….Та це вже інша історія.

 Ще раз дякуємо Буковині і Поділлю за гостинність. До побачення! До нових зустрічей!

P.S.   Зараз  я читаю книгу Марії Матіос “Букова земля”. І якби спочатку була книга, а потім наша подорож, — ми б там, на Буковині, залишились принаймі на 2 тижні. Дякую пані Марія за Ваш шедевр. Тепер я  знаю точно, — ще одній мандрівці по маршрутам, описаним в книзі бути!