Тернопільщина… Край церковних святинь, край цілющих джерел, край неперевершеної природи та позитивної енергетики. Саме тому наші куми Л. вибрали цю область для наступної подорожі клубу «Люби і знай свій рідний край.» Мандрівку запланували на травень місяць. І не даремно. Адже саме в цей час земля прокидається, звідусіль пахне свіжістю і теплом. Вдихаючи на повні груди чисте весняне повітря, відчуваєш себе молодою, сповненою сил та енергії. А ще коли поєднуєш свій емоційний стан з такою пізнавальною мандрівкою…
Що може бути краще?
Отже, ми поїхали….
Зустрітись та об’єднатись вирішили на трасі Рівне-Кременець. Д. вирушили першими і вдало вибрали місце для зустрічі. Просте придорожнє кафе, а в глибині гарні альтанки, яблуневий сад і свіжоскошена трава. Господарі люб’язно дозволили розташуватись в одній із альтанок із своєю провізією (правда при умові, що замовимо у них хоча б чай). А ми в цю поїздку вирішили взяти домашніх смаколиків, так як планували на 2 ночі зупинитись в заміському закладі Вірля, що поблизу Тернополя. На вечір передбачалось смажене м’ясо, а поки на столі з’явились котлети, биточки, налисники, сирники та інші страви, приготовлені власноруч. 
Така практика в наших поїздках вперше, але ідея всім прийшла до душі, а особливо сподобалось нашим шлункам. Настрій був піднесений, а так як через надмірну зайнятість ледь викроїли час для цієї подорожі, то задоволення отримували буквально від усього.
Трохи повалявшись в свіжоскошеній траві в саду, поспішили до своїх авто, так як вже ледве не запізнювались на екскурсію, яка б мала розпочатись за кілька годин .
Дякуючи нашим досвідченим водіям, в Кременець ми доїхали вчасно і за деякий час вже вітались з екскурсоводом в самому центрі містечка, звідки планували розпочати знайомство з Тернопільщиною.
Якою ж цікавою та пізнавальною виявилась розповідь місцевого вчителя історії з 40 річним стажем про багате на історичні події містечко. Ми піднімались на Замкову гору, звідки було видно, як на долоні весь Кременець, там же, на горі, затаївши подих, слухали цікаві історії про замок, який колись тут був побудований. Про короля Сигізмунда та королеву Бону, про те, як козаки на чолі з Максимом Кривоносом, взяли замок в облогу та зруйнували його.
Дуже гарні краєвиди, цікавий оповідач, непогано збережені пам’ятки архітектури. Ми довго бродили по території колишньої Вищої Волинської гімназії, слухали оповіді про далекі часи, коли Кременець був авторитетним центром освіти, тоді його називали «Волинські Афіни».
Ми незчулися, як час, відведений для знайомства з містом, був геть вичерпаний. А в нас ще було заплановане купання в джерелі Святої Ганни, що поблизу Почаєва. Гід залюбки приєднався до нас, і ми були йому дуже вдячні, так як, опинившись на території монастиря, він показав нам місце, звідки взяло початок саме джерело. І саме там, серед лісу, де вода витікає з крейдяного підвищення і повсюди з-під землі б’ють ключі, ми й окунались в той вечір. Відчуття неповторні.
Набравши з криниці, розташованої на території монастиря, ще й води для пиття, ми задоволенні, збуджені та щасливі вирушили до Вірлі, — клубу родинного відпочинку та рибалки, в якому планували провести наступні 2 ночі.
Будиночок, який вмістив одразу ж всі три сім’ї, виявився комфортним та затишним. Кімнати чисті, з панорамних вікон можна милуватись ставком і гарною природою, добре облаштована кухня. Постільна білизни та рушники білосніжні. Все найкраще для гостей.
Вже за деякий час на мангалі біля будинку смажилось м’ясо, на терасі сервірували стіл. А згодом все товариство насолоджувалось (вкотре за день) мальовничою природою, смачною їжею та приємним спілкуванням один з одним.
Ранок у Вірлі для кожної із трьох пар розпочався по різному. Л., прокинувшись, пішли на прогулянку, Д. насолоджувались ранком на терасі, а ми просто довго ніжились у ліжку. А тут це було вдвічі приємним заняттям, так як через панорамні вікна ми змогли одночасно милуватись довкіллям. Далі запашна кава від майстра кавової справи Л., смачний і ситний сніданок, і ми готові до нових знайомств та пригод.
Погрузившись в авто, ми вирушили до Тернополя, де на 12.00 була призначена зустріч з екскурсоводом, який супроводжуватиме нас наступні 2 дні. Зустрілись з паном Е. на площі Волі і протягом двох годин гуляли фактично по її периметру, відійшли хіба трохи вбік озера.
Слухали розповіді з історичного минулого, дискутували про сьогодення, милувались довкіллям. Містечко невелике за розмірами, але дуже чисте, охайне, затишне. З усього видно, що містяни люблять своє місто, а ще неозброєним оком можна побачити, що тернопільчани незалежні, впевнені в собі, горді та нескорені люди. Наша екскурсія припала на сонячний недільний ранок, коли переважна більшість жителів Тернополя зібралась у Кафедральному соборі (греко-католицька церква), де була ранкова літургія.
В цей час повсюди в місті можна було зустріти цілі сім’ї, одягнені у вишиванки, люди йшли до храму, вели туди своїх дітей, весело гомоніли, посміхались один до одного. Як приємно спостерігати за всім, що відбувалось навколо нас.
А тим часом ми продовжили своє знайомство з містом. Слухали цікаву екскурсію (в усіх поїдках нам завжди, до речі, трапляються прекрасні гіди), періодично зазирали в інші храми міста (дуже сподобалась Церква Різдва Христового), потім ненадовго зупинились біля пам’ятника Соломії Крушельницькій. Послухали розповідь про її нелегку долю, понівечену совєтським режимом, про великий талант, загублений та розтоптаний все тими ж совєтами. Сумно і шкода.
А закінчили ми оглядову екскурсію на Театральній площі міста.
Стомлені та водночас емоційно збуджені вирішили негайно зробити перерву і посмакувати кавою. Л. запропонували заглянути в кав’ярню «Скаварідка». Тістечка та запашна кава були як ніколи доречними. А ще тут наші куми Л. зустрілись зі своїми сватами, які мешкають у Тернополі.
Час пролетів непомітно. А тим часом наш гід очікував уже на вулиці, так як одразу ж після служби, ми планували потрапити в підземелля Кафедрального собору. Річ у тім, що ми виявились чи не найпершими екскурсантами, які відвідали музей сакрального Тернополя. Тут було представлене життя трьох найбільших громад, що проживали у місті до Другої світової війни (греко- католики, римо-католики та євреї). Цікавий задум. Нам музей сподобався. Після відвідування музею всі вирішили піднятись на оглядовий майданчик, що розмістився на вежі храму, усі, крім мене. Я в цей час сиділа тихенько всередині собору і спостерігала як вінчають молоду пару, як щиро моляться діти. Побачене і почуте мене й саму неабияк проймало.
Зібравшись разом, ми подякували гіду за чудовий день, добрели до своїх авто і поїхали до місцевого ресторану-візитівки міста, — «Старого млина».
Їжа була смачною (а ми ще й були на той час дуже голодні), подача страв оригінальною.
Час обіду пролетів дуже швидко, покидати хороший заклад геть не хотілось. Та ми ще на той день запланували заїхати у Вишнівець, у село, де бере початок річка Горинь, побачити зблизька і, можливо, навіть встигнути прогулятись по території Вишнівецького палацу. Отже, попрощавшись із сватами Л. , ми поспішили в дорогу.
За деякий час ми проминули вивіску села Вишнівець, а ще за пару хвилин зупинили свої авто перед входом на територію, де розкинувся шикарний палац, архітектурна пам’ятка 16 століття.
Сам замок знаходиться на реставрації, зору туриста відкриті лише деякі зали. На жаль, ми і їх не встигли оглянути, зате вдосталь намилувались палацом зовні, погуляли по хоч і трохи занедбаному, але все ще красивому парку, пройшлись по алеї вікових лип, посиділи на лавочці Т.Шевченка, звідки відкривалась панорама села.
Як добре, що вдалося зберегти цю красу, а тепер, завдяки державній програмі та інвесторам, ще й реконструювати все та цим самим зберегти для наступних поколінь. Не дивлячись на різке похолодання (а до нього зовсім не були готові), нам ще довго не хотілося залишати цей райський куточок України.
Тернопільщина таки нас вразила!!!
Наш вечір у Вирлі пройшов тихо і спокійно. На терасі пили вино, ділились враженнями, вдихали на повні груди п’янке повітря та насолоджувались один одним. Спати чомусь нікому не хотілось. Мабуть, надіялись, що таким чином зможемо продовжити цей чудовий день.
Розквітнув ранок, зазорів,
(Земля в серпанку, небо, хмари),
Зарожевів і заяснів,
Та враз тумани сиві встали.
Ці слова наче написані про Вірлю. Світанки тут неперевершені. А ще філіжанка кави в обіймах коханого, — ось де щастя.
Та годинник невблаганно рухався вперед, і всі прекрасно розуміли, що ще трохи такого релаксу, і ми нікуди не встигнемо. Отож, Вірля, «До побачення, до нових зустрічей». Ми обов’язково до тебе ще навідаємось.
На цей день ми запланували відвідати інтерактивний музей музичних інструментів Камертон та колиску греко-католиків Зарваницю. Тож поспішати треба.
Згодом ми зустрілись з гідом і вирушили до села Ішків, що у Козівському районі. Пан Петро Катола – директор музею Камертон, його організатор та натхненник, уже чекав на відвідувачів. Сказати, що нас здивували понад 200 інструментів, які представляли нам по черзі, не сказати нічого. В стінах музею все було оригінальним, від самої ідеї створення до індивідуальної історії появи кожного інструмента-експоната. Від пана Петра ми почули багато цікавих історій про те, як різні народи світу трактують, сприймають та використовують звук. Цікава та пізнавальна екскурсія. Спроби самостійно відтворити звук на тому чи іншому інструменті.
Веселі фото на пам’ять. Гарний настрій на весь день. Дякуємо пане Петро за приділену увагу та чудово проведений час.
А далі до Зарваниці, місця, де зримо відчувається присутність Богородиці. Вже по дорозі розпочалось наше знайомство з цим божим місцем. Гід розповів нам легенду щодо назви села, біля якого з’являлась Божа Матір, про чудотворну ікону Божої Матері Зарваницької та цілюще джерело, яке кожного дня відвідують по цей день десятки тисяч прочан. Саме з Церкви Святої Трійці, де зберігається чудотворна ікона, і розпочали своє знайомство з Зарваницею.
Нам пощастило, храм був відчинений і ми змогли приклонитись перед іконою Божої Матері, побути біля неї наодинці, послухати розповідь про історію церкви, про те, як проста місцева жителька протягом довгих 40 років переховувала цю ікону, щоб зберегти для нащадків.
Потім ми відвідали духовний центр, комплекс церковних споруд з Собором Зарваницької Божої Матері. Вже понад 150 років минуло (1867) як Папа Римський надав Зарваниці статус відпустового місця, і з тих пір сотні тисяч прочан відвідали це святе місце. Тут відправляв богослужіння єпископ Андрій Шептицький, відвідував Зарваницю Йосип Сліпий. Навіть в радянські часи (період заборони греко –католицької церкви) не припинялися підпільні богослужіння. Щоб співпережити муки та терпіння Ісуса Христа під час його Хресної дороги, ми піднялись символічною хресною дорогою, роблячи через кілька метрів невеликі зупинки. Таких зупинок-чотирнадцять. І кожна символізує епізод біблійної Хресної дороги Ісуса. Вражаюче. Ми пройшлись також по всім маленьким церквам комплексу, заглянули до музею греко-католицької церкви. Відкрили для себе багато нового.
І ще. Вразив один факт. В одній із церков ми присіли відпочити і продовжували спілкуватись з гідом. Тим часом монашка прибирала вівтар, і звернувшись до нас, запропонувала пройти до іншого храму, де на той час розпочалось богослужіння, і при бажанні посповідатись. Розумієте. Не потрібно бути одягненим по канонам, ніхто не питав чи вживали пісну їжу і т.д. Тобто, ти можеш просто прийти в храм і посповідатись. Без коментарів.
Після довгої та насиченої екскурсії, ми пішли до купелі святої Анни, що поблизу комплексу. Лише Роман зважився зануритись у майже крижану воду. А ми лише вмили обличчя і ще раз подякували Богу за можливість відвідати ці святі місця. Я впевнена, що нікого з нас не залишило байдужим почуте і побачене в Зарваниці.
А попереду нас чекала дорога до Збаражу, де було заплановано підвести підсумки подорожі, смачно повечеряти, заночувати в готелі поблизу замку, а вранці відвідати і сам Збаражський замок.
Та перед тим, як подякувати і розпрощатись з нашим гідом, вирішили зробити міні пікнік поблизу самого джерела (там були навіть спеціально для цього облаштовані місця). Невеликий перекус був як ніколи доречним.
Дорога від Зарваниці до Збаражу зайняла трохи більше години. Ми спочатку заселились в готель «Гетьман», який затишно розташувався в парковій зоні міста, неподалік замку. Швидко закинули речі, перевдягнулись і всі шестеро на машині Д. (а в них справжнісінький Мерседес 600) вирушили на пошуки ресторанчику, щоб повечеряти та підвести підсумки нашої мандрівки. Роман на фб. написав Сергію Притулі, він же родом із Збаража, щоб той порекомендував нам гарний заклад. На жаль, він вийшов на зв’язок лише за добу, так як був у відрядженні. Тому спочатку послухали місцевих жителів, які порекомендували ресторан «Діамант». Навіть зовнішній вигляд нас дещо насторожив, а після того як чоловіки побували там всередині…. Отже, за деякий час ми відновили пошуки закладу і вибір впав на ресторан «Витребеньки», що у самому центрі міста.
Заклад непоганий, їжа смачна, офіціант, вона ж і бармен, гарно і швидко обслуговувала, адекватно реагувала на наші жарти. Ресторану «Витребеньки» у Збаражі тверда четвірка.
Л. підвели підсумки нашої мандрівки, роздали всім марки з зображенням тих визначних місць, де ми побували за короткі два дні. Під дотепні жарти, веселий сміх, приємні спогади, пройшов наш вечір у «Витребеньках».
Навіть після насиченого туристичного дня, ситної вечері, спати не хотілось нікому. Ми трохи прогулялись по парку, гарному та доглянутому, який впевнено і велично розкинувся біля самісінького замку. Потім Д. пішли відпочивати (на жаль, вони не мали змоги залишатись на наступний день і вранці планували повертатись додому). А ми з Л. розмістились на лавці перед готелем, пили чай та спостерігали за польською делегацією, яка щойно повернулась з якогось заходу. Видно, спати їм теж не хотілось, і ми, познайомившись один з одним, довго дискутували на різноманітні життєві теми.
Наступний день ми розпочали з прогулянки по чудовому парку, бродили по доріжках, насолоджувались співом птахів, милувались краєвидами міста. Потім відвідали і сам Збаражський замок, послухали його історію з уст прекрасного гіда, яка виявилася не тільки професіоналом, а й по справжньому закоханою у свій край та його історію людиною. Саме завдяки їй екскурсія по замку перетворилась у пізнавальний і цікавий екскурс в минуле. На жаль, в різні історичні періоди замок використовували теж по різному. Та, мабуть, найбільш важкий період переживав в повоєнні часи, коли у його стінах містилися карцери НКВС, де знищено десятки людей, тіла яких скидали до криниці на подвір’ї замку та заливали бетоном. Лише на початку 90-х років останки було перепоховано на цвинтарі місцевими жителями. Сумно і боляче. Але добре, що це лише історія… Подякувавши гіду за гарну екскурсію, ми розпрощались з замком. На самому виході зустріли групу дітвори, яка теж приїхала на екскурсію. Приємно, що майбутньому поколінню з дитинства прививають любов до свого краю. І я впевнена, що маленькі представники української нації вже ніколи не допустять знущання будь кого над нашою Батьківщиною.
Ось така цікава, захоплююча, пізнавальна, зворушлива вийшла наша поїздка. Дякуємо Л. за організацію, за вдало продуманий маршрут. А Тернопільщині ми кажемо: «До побачення».